Сміх та смішне: множина виміру
Це видання є спільним проектом Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова і міського наукового товариства «Одеська гуманітарна традиція». Збірник наукових праць «Δόξα / Докса» має міждисциплінарний характер, редакційна колегія публікує статті, що містять результати наукових досліджень переважно у галузі філософії та філології. Кожен випуск присвячений окремій тематиці.
Випуск 17 «Сміх і смішке: множина виміру» в черговий раз звертається до проблем сміху та сміхової культури. Він міститьрезультати оригінальних досліджень авторів, що представляють різні ділянки знання та різні їхні аспекти: філософію, культурологію, лінгвістику, психологію тощо.
Перший розділ «Феномен сміху та смішного» відкриває розвідка Неллі Іванової-Георгієвської, де автор інтерпретує Долю як вислід іронічної гри мрії. Іронія тут виникає в результаті того, що людина часто-густо не осмислює багатомірність своїх марень, як не фіксує й їхнього входження до горизонту її потенційних прагнень. Потенціал, але вже солідарності,
властивий сміхові, стоїть у центри уваги Оксани Кожем’якіної, котра у своїх пошуках підґрунтя сміху в комунікативних мережах визначає діалогічність даного підґрунтя, що обумовлює порозуміння з Іншим. У контексті понять свободи і солідарності нею також вказується на
неоднозначні соціальні наслідки сміху та його соціальні функції.
Тему відносин з Іншим у сміховій площині подовжує Юлія Коваленко. Розглядаючи сміх як механізм дистанціювання від реальності та спосіб «освоєння» Іншого, автор деталізує цей процес в аспекті взаємозв’язку смішного з логікою сучасного капіталізму.
Олександр Афанасьєв досліджує меніппею – вид серйозно-сміхового жанру, де має місце
поєднання серйозних міркувань з пародійною сатирою. Про хроно-логіку сміху та зв’язок її з часом йдеться у статті Тимура Шемонаева. Чи не вперше в нашій літературі автор здійснює феноменологічний аналіз того стану свідомості, котрий викликає сміх. Завершується розділ статтею Катерини Стефаненко, Олени Іванової та Сергіґ Єніколопова, котрі також звернулися до особливостей сміхової ситуації, але уже на рівні її заперечення через боязнь висміювання, гелотофобії.
Другий розділ об’єднує статті під загальною рубрикою іронії та сміхової культури, акцентуючи на критично-аналітичному моменті розгляду предмету. Зокрема, Олександр Кирилюк піддав критиці сучасну російську постмодерністську літературну інтерпретацію звичайних та сороміцьких текстів та за певними критеріями розрізнив серед них праці
з науковим та псевдонауковим підходом. Критичний погляд Сергія Троїцького спрямовано на пародію як проблему онтології та гносеології у руському (петербурзькому) авангарді 1920-х років. У статті дається пояснення, чому саме і за яких чинників саме в цей час у даній течії
виникла теорія пародії. Причини її появи автор вбачає у тих соціокультурних та політичних процесах, що відбувалися в країні на той час. Віктор Левченко сконцентрував свій критичний аналіз на іронічні репліки античного бенкету, порівнявши для цього бенкет Трималхиона в
«Сатириконе» Петрония та бенкет Агафона у Платона.
Тему сміху у мистецтві продовжує третій розділ, який у статті Ганни Шипициної репрезентовано у вивченні особливостей комічного катарсису, матеріалом для чого послугували «випадки» Д. Хармса в контексті аксіології понять «потворне» та «безглузде». У статті Олени Колесник за допомогою такого набору понять, як культурологічна герменевтика, герменевтична стратегія, ілюстрація, екранізація, інтерпретація та реінтерпретація критично досліджено основні стратегії інтерпретації комічного у випадках ілюстрації та екранізації літературного твору. Герменевтичне тлумачення та критичний підхід до сміхової тематики застосовується і у статті Віри Савченко. Незвичним є предмет критичної інтерпретації у статті Ганни Маслякової – творчий наробок О. М. Скрябина, в яких автор виявила прояви комічного. Більш того, у творчості композитора вона спромоглася роздивитися специфічну
метафізику сміху – як власне комічне та іронічне, так і сарказм та гротеск.
Редакційна колегія
Зміст
